«Борітеся – поборите?..»
«Борітеся – поборите!» - Писав поет давно…
Пронизаны пророчеством слова у Кобзаря.
Гіркої правди у рядках для нас зійшло зерно,
Хотя который лист уже слетел с календаря.
«Борітеся – поборите!» - Мов відчував Тарас,
Войною этой подлой был уничтожен мир.
«Кобзар» сьогодні – не вірші – живий іконостас,
Как жаль, что не читает строк лишь самодур-кумир.
«Згадайте, братія моя», що з вами ми брати,
Но кто войну кровавую разжечь посмел? Скажи!
Ми, українці, прагнемо війну перемогти,
В стремленье этом искреннем ты, брат, нас поддержи.
«У нашім раї на землі» всім вистачить добра,
Нельзя построить счастье на черной саже лжи.
Невже Росія буде в минулому сестра?
И нам война расставит лишь вражьи рубежи?
Настане, вірю, долі час – розквітне «Чорний шлях»,
И два народа дружба навек объединит.
Від боротьби загояться всі руки в мозолях,
Лишь каменные слезы проронит нам гранит...
За тих дітей, по суті… За тих синів країни,
За всех героев павших, что не пришли с войны.
За те, що в серці мами тепер одні руїни,
За то, что парни стали виновны без вины.
Кому невинні жертви оці були потрібні?
Кто Украину делит? Чей ненасытный глаз?
У матерів у сорок вже скроні біло-срібні…
Их дети погибали за каждого из нас.
«Народ замучений мовчить»… Ні! Бореться народ!
И вопреки неволе он фениксом восстал.
Ні, не заради слави, пошани, нагород –
Он борется, чтоб мирный рассвет для нас настал.
Щоб мирним було небо… «Що ТИ несеш в країну»?
Конечно, это подвиг – страну любить свою.
І небо, і пшеницю, і мову солов’їну,
И на своей земле быть как будто бы в раю.
Не схилиться від вітру Вкраїна, мов тополя,
Ее пленить не смогут ни бури, ни снегА.
Бо за полон сильніша надія, віра, воля,
Моя страна свободна и вовсе не слуга!
«Мій краю, ти прекрасний, розкішний і багатий!»
Тебя пытались часто, как птицу, приручать.
Та ти злітав у небо, незламний і крилатий,
На флаге сине-желтом свободы есть печать.
Нехай тікає ворог «Меж скалами, мов злодій»,
Держава – неделима! Она твоя! Моя!
Відлуння подарує нам безліч ще мелодій,
Расправит гордо плечи и крымская земля!..
І «Заповіт» Шевченка живе тут по сьогодні,
Без Кобзаря двум странам прожить уже нельзя.
То ж, браття-росіяни, ви теж зі мною згодні?
Что ближе мы друг другу, чем верные друзья?
Лани широкополі є на Вкраїні милій,
Лишь их суровой власти не в силе укротить…
Уклін земний і щирий матусі посивілій,
«И слезы капали, как дождь» - их нечем прекратить.
«Борітеся – поборите!» - Писав поет давно…
«А слуги… бог им судия… что выгнали меня».
Гріхи братів прощати всі одній душі дано,
Меня прощали много раз, и всех прощаю я.
«За що ж боролись ми..?» - скажу: за правду і життя,
За то, чтоб детям не познать кровавый вкус войны.
За те, що у братів одне на двох серцебиття,
В России и у нас растут любимые сыны…
«Де ти стояв? За що стояв?» - питання марні ці,
Увы, не скажут матерям мужья из двух держав:
Найголовніша на війні вся справа – в гаманці,
И у кого он толще – тот… Всегда бывает прав…